Олена, Аліна та Світлана познайомилися десять місяців тому. Вони виїхали з дому, маючи тільки одну валізу в рухах, і подолали понад чотири тисячі кілометрів. Саме Лейрія звела їх разом, і сьогодні вони живуть під одним дахом, у старій початковій школі Мартінела, в парафії Аррабал, муніципалітет Лейрія.
Приміщення, закрите з 2015 року, було адаптовано та облаштовано під житло. У приміщенні живуть семеро людей з трьох сімей, які працюють і навчаються в цьому районі.
Це семеро з понад двохсот біженців, які прибули до Лейрії минулого року внаслідок війни в Україні.
Першим пунктом призначення в Португалії був колективний пункт прийому (EAC), створений на стадіоні в Лейрії. “Можливість” покинути рідну країну привела їх до Лейрії. Вони не мали жодного зв’язку з регіоном. Лише 45-річна Світлана Сідлецька, колишня державна службовиця, раніше бувала в Португалії.
Але це не просто історія тих, хто втік від війни. Це також історія людей, які відчула Мартінелу трохи своєю рідною. Тих, хто живе, навчається і працює в регіоні. Хто каже “bom dia” кожному, хто проходить повз, і навіть забирає фрукти, які сусід залишає в подарунок біля вхідних воріт.
У квітні минулого року, трохи більше ніж через місяць після прибуття до Лейрії, вони отримали пропозицію на роботу. Компанія Outfit21, що базується в Соутосіко, надала 15 робочих місць. Олена, Аліна та Світлана не вагалися.
“На стадіоні нас дуже привітно зустріли, люди були уважними, і у нас було все необхідне. Я ніколи не втомлююся повторювати це. Але в той же час, це була дуже велика група, і навіть з нашими кімнатами нам потрібен був власний простір. Коли надійшла пропозиція про роботу і власний будинок, ми дуже зраділи”, – розповідає Олена Невкипілова, 39 років, яка приїхала з семирічним сином Владиславом, і матір’ю Валентиною. Чоловік залишився в Києві. Я ніколи раніше не працювала у сфері пошиття одягу. Я була вчителькою у державній школі. “Ми вперше в житті робили щось подібне [шиття], але тепер ми звикли до цього і вчимося щодня”, – додає.
Такої ж думки дотримується 40-річна Аліна Нагорна, випускниця економічного факультету, яка перебуває в регіоні з 17-річною донькою та чоловіком.
Світлана тим часом приїхала зі своїм 16-річним сином. Згодом він повернувся, щоб продовжити навчання, але вона залишилася. Ризик того, що його призвуть до війська, коли йому виповниться 17 років, дуже великий, аж до того, що він мовчить, коли про це заходить мова. Він вважає за краще не відповідати, бо навіть на відстані, особливо на відстані, у нього стискається серце. Проживання дозволяє вам мати двері (завжди) відчиненими, якщо вам потрібно повернутися.
“Занадто рано повертатися назад”
Життя за межами міста не було драмою для жодного з них. Аліна та Олена жили в столиці України, Києві, але самі родом із сільської місцевості. Світлана жила під Вінницею. “Я думаю, нам це було потрібно. Спокій і тиша, які відчуваєш, живучи в Мартінелі. Люди з відкритим серцем, завжди готові допомогти, поговорити з нами. Питають, як у нас справи, як наші сім’ї в Україні, чи не потрібно нам чогось”, – пояснюють вони.. Їхні обличчя сповнені широкої посмішки від того, як громада прийняла та інтегрувала їх.
Спілкування все ще відбувається за допомогою жестів, повільною португальською або англійською мовами. “Ми робимо все можливе, щоб говорити португальською трохи краще, день за днем”, – каже колишня вчителька, яка покладається на допомогу свого сина, що навчається в школі в Аррабалі, у спілкуванні португальською мовою. У REGIÃO DE LEIRIA Владислав привітав нас теплим “Olá”. “Я дуже задоволена, тому що мій син щодня йде до школи з великою посмішкою, а це дуже важливо і це найкраща віддача, яку я можу отримати”, – зазначає вона.
Ми віримо в розмаїття, і в Лейрії завжди існувала ця традиція – вітати і добре приймати. Вже в 1990-х роках ми мали потужний міграційний рух з України, який добре вкорінився та інтегрувався в Лейрії, що стало фундаментальною підтримкою у прийнятті цих біженців. Лейрія завжди виграє, коли приймає людей інших національностей, тому що ми збагачуємося їхньою культурою, їхніми традиціями і позиціонуємо себе”.
Ана Валентім, Радник міської ради Лейрії, відповідальний за житло, мігрантів та соціальний розвиток
Це задля дітей, які все ще тут. “Ми всі хочемо повернутися додому. Не тепер! На жаль, повертатися з дітьми ще зарано. Ми тут для них, щоб захистити їх”, – кажуть вони.
Вони не ризикують будувати плани на майбутнє, але мають чітке уявлення про свої бажання: “Ми хочемо миру на нашій землі і менше жертв”, – кажуть вони.
Створити життєвий проект
Майже через рік після початку війни, після 24-ого лютого – більшість біженців, яких прийняли в Лейрії, вже живуть самостійно.
Стадіон, а точніше EAC, зачинив свої двері наприкінці грудня. Останні 15 осіб, загалом чотири сім’ї, які залишилися в будиночках Доктора Магальяеша Пессоа, все ще без житла і роботи, були розміщені в “перехідному будинку”. Будинок, розташований у районі Сао-Ромао, був наданий в оренду Лейрійською єпархіальною семінарією і отримав деякі відновлювальні роботи та обладнання завдяки Леруа Мерлен, Червоному Хресту та Лейрійсько-Фатімському єпархіальному Карітасу. Минулого вівторка, 31-го січня, муніципалітет Лейрії проведе акцію, щоб подякувати всім, хто долучився до проєкту.
“Ідея полягає в тому, що ці люди, як і всі інші, з чвсом починають жити самостійно за кордоном. Муніципалітет, співпрацюючи з IEFP, соціальним забезпеченням, Amitei, агенціями нерухомості, департаментом освіти, продовжує надавати всю необхідну допомогу, поки вони не зможуть стати автономними”, – пояснює Ана Валентім, радник з питань житла, соціального розвитку та мігрантів.
Протягом останніх 11 місяців робота була спрямована на створення умов для інтеграції біженців у португальське суспільство та їхньої здатності до самостійного життя. “Ніхто не думав, що цей війна триватиме так довго, ми всі думали, що це тимчасова ситуація, але війна все ще стоїть на порозі, і ми розуміємо, що утримання людей в КПВВ – це не проєкт на все життя. Важливо було зробити їх самостійними”, – підкреслює.
З 207 осіб, які були прийняті в Лейрії, 23 залишаються в міській зоні Лейрії. Інші покинули муніципалітет і поїхали до Мартіганси, Жункаля, Ансіану або Пеніше. 13 людей повернулося в Україну або вирішили виїхати до Польщі та Німеччини, оскільки там у них були родинні зв’язки.
І навіть коли кімнати будуть зачинені, приймальня в Лейрії “залишатиметься стільки, скільки буде потрібно”. Чи то для громадян України, як 146 осіб, які були прийняті, чи то для інших біженців, як 61 громадянин дев’яти різних національностей, які постраждали від збройного конфлікту.
Анна Валентім робить позитивний баланс всього процесу, незважаючи на багато годин втраченого сну і “сумний погляд”, який вона бачила у багатьох дітей, коли вони прибули до Лейрії. За її словами, знайти рішення щодо житла та працевлаштування було непросто, але солідарність мешканців Лейрії та компаній перевершила всі очікування. “Це був нелегкий процес, але за короткий час, особливо в березні, квітні та травні, нам вдалося швидко зреагувати”, – згадує вона. І додає: “Те, що ми зробили на стадіоні, було надзвичайним”.
207
біженців з України було прийнято в пункті тимчасового розміщення біженців у 2022 році, створеному на стадіоні у Лейрії. Серед них було 28 дітей, 24 підлітки (один громадянин Нігерії), 150 дорослих різних національностей та п’ятеро громадян України віком від 66 років і старше. До складу структури входили громадяни 10 національностей (див. інфографіку навпроти).
35
Солідарність продовжує виконувати свою місію. В Україну було відправлено багато продуктів харчування та засобів гігієни. На стадіоні у Лейрії залишилося 35 палет з одягом, який за потреби роздають українській громаді, присутній в регіоні.
30
Все ще залишається 30 осіб, які отримують підтримку від task force, яка супроводжує біженців в Лейрії: 15 залишаються в EAC у Масейрі (житло і гуртожиток надані Сесіл) і ще 15, з чотирьох сімей, в “перехідному домі”, наданому Єпархіальною семінарією Лейрії.
